Лікування неспроможності стравохідно-тонкокишкового анастомозу після гастректомії саморозширювальними стентами

Abstract

Мета роботи: визначити вплив стентування неспроможності стравохідно-тонкокишкових анастомозів на кількість інвалідизуючих хірургічних інтервенцій. Матеріали і методи. Було проаналізовано дані пацієнтів, які отримали хірургічне лікування раку шлунка за період з 2018 р. до 2022 р. у ДНП «Національний інститут раку». 613 особам виконали гастректомію. Неспроможність стравохідно-тонкокишкового анастомозу виникла у 48 (7,8 %) хворих. Першу групу склали 9 (18,7 %) пацієнтів, які мали лише рентгенологічні ознаки неспроможності. Другу – 19 (39,5 %) хворих із неспроможністю (<10 % окружності). Третю – 18 (37,5 %) пацієнтів із неспроможністю анастомозу (10–50 % окружності) з пара-анастомотичним абсцесом. Четверту групу – 2 (4,4 %) осіб із некрозом та розривом анастомозу (>50 % окружності). Результати. Стентування, як основний метод лікування, проведено у 16 (75 %) пацієнтів, 4 хворих відмовились від процедури. У пацієнтів із третьої і четвертої груп у 6 випадках проведено повторні операції в обсязі операції Торека. У 70 % пацієнтів, яким встановлювали SEMS, досягнуто повного загоєння. Саморозширювальні стенти добре зарекомендували себе як паліативний метод при раку стравоходу з дисфагією III–IV ст. Результати цього дослідження підтверджують їхню ефективність у лікуванні неспроможності стравохідно-тонкокишкового анастомозу (СТА) після гастректомії. Висновки. Використання саморозширювальних металевих стентів (SEMS) дає можливість успішно лікувати неспроможність анастомозу після гастректомії, що свідчить про безпечність методу. Можливість уникнути інвалідизуючих хірургічних втручань свідчить про перевагу перед хірургічними методами лікування. Ендоскопічне стентування потребує подальшого впровадження в клінічну практику та проведення подальших досліджень.