Внутрішньочеревна гіпертензія як ускладнення гострого панкреатиту

Abstract

Досліджували сучасні аспекти патогенезу, діагностики та лікування внутрішньочеревної гіпертензії, як ускладнення тяжкого перебігу гострого панкреатиту. Гострий панкреатит – це системне захворювання, яке асоціюється з дисфункцією органів та підвищенням внутрішньочеревного тиску. Частота розвитку внутрішньочеревної гіпертензії у пацієнтів з тяжким перебігом гострого панкреатиту становить 60%, при цьому у 10–30% пацієнтів, які були госпіталізовані у відділення інтенсивної терапії, спостерігався абдомінальний компартмент-синдром. Підвищення внутрішньочеревного тиску негативно впливає на перебіг гострого панкреатиту, частіше виникають явища поліорганної недостатності, спостерігається панкреатичний та перипанкреа- тичний некроз, тривалий синдром системної запальної відповіді, ускладнення під час застосування ентерального харчування, збільшується необхідність інвазивних втручань, тривалість госпіталізації та відсоток летальних випадків. Визначення внутрішньочеревного тиску через сечовий міхур у хворих на тяжкий гострий панкреатит слід розглядати як стандарт діагностики внутрішньочеревної гіпертензії. Використання парацентезу з дренуванням черевної порожнини в етапному лікуванні хворих з ускладненим перебігом гострого панкреатиту (перипанкреатичні скупчення рідини у ранньому періоді захворювання) знижує внутрішньочеревний тиск через 72 год з моменту виявлення рідини (17,4 ± 2,6 та 11,4 ± 1,6 мм рт. ст.), вміст амілази сироватки крові (774,3 ± 233,9 та 472,7 ± 168,6 Од/л), прокальцитоніну (1,3 ± 0,7 та 0,6 ± 0,5 нг/мл) та інтерлейкіну-6 (531,3 ± 120,9 та 417,1 ± 82,4 пг/мл). Досягнення в інтенсивній терапії, оптимізація показань до хірургічних втручання, раннє ентеральне харчування, раціональне застосування рідинної ресусцитації та використання мініінвазивних втручань позитивно впливають на перебіг гострого панкреатиту, загальну захворюваність та призводять до зменшення летальних випадків. Однак питання профілактики та лікування стійкої внутрішньочеревної гіпертензії та абдомінального компартмент-синдрому потребують подальшого вивчення та удосконалення.