Кардіоренальний синдром. Прогностичне значення ниркових біомаркерів

Abstract

Кардіоренальний синдром включає в себе спектр розладів серця і нирок, при яких гостра або хронічна дисфункція одного органу може привезти до розвитку гострого чи хронічного порушення функції іншого органу та зміни гемодинаміки, спричинені активацією ренін-ангіотензин-альдостеронової системи, порушенням обміну речовин, запаленням тощо. Метою даної статті є аналіз і систематизація наявних сучасних наукових даних щодо ролі ниркових біомаркерів у стратифікації ризику розвитку, смертності та повторних госпіталізацій з приводу кардіоренального синдрому. Кардіоренальний синдром погіршує прогноз хворих, підвищує смертність, захворюваність і частоту повторних госпіталізацій, тому велике значення має стратифікація ризику його розвитку та рання діагностика з метою своєчасного призначення лікування та покращення прогнозу. Незважаючи на сучасні терапевтичні стратегії лікування, смертність пацієнтів із кардіоренальним синдромом залишається високою. Слід зазначити, що сироватковий креатинін все ще залишається «золотим стандартом» діагностики ушкодження нирок, хоча він є малочутливим і не завжди надійним, зокрема, тому, що його концентрація залежить від статі, характеру харчування, розвитку мускулатури, канальцевої секреції. В зв’язку з чим наразі відбувається пошук і вивчення нових показників гострого ураження нирок, зокрема, біомаркерів порушення функції та цілісності клубочків нирок: цистатину С, проенкефаліну А плазми, галектину 3, маркерів порушення цілісності канальців нирок: N-ацетил-бета-D-глюкозамінідазу, ліпокаліну, пов’язаному з нейтрофільною желатиназою, молекули ураження нирок-1 та ін. Літературні дані свідчать про те, що деякі з цих нових біомаркерів є надійними предикторами розвитку ураження нирок та можуть використовуватися для оцінки прогнозу таких хворих.