Загальні правила комунікації студента з пацієнтом

Abstract

Роль лікаря, у будь-якому суспільстві несе потужне соціальне навантаження, тому зрозуміло, що для переважної більшості студентів-медиків початкові кроки навчання спілкуватися з пацієнтами в цій новій для них ролі є досить тривожними. Саме тому на початках виникає безліч запитань щодо особливостей професійної медичної комунікації, які студенти задають собі і своїм викладачам, коли вони починають навчання комунікативним навичкам лікаря.

Для більшості студентів початкові кроки навчання спілкування з пацієнтом є дуже тривожними та складними. Студентам, як правило, важко зрозуміти, чому пацієнт має погодитись поспілкуватися з ними або, що ще є «гіршим» за обстеження студентом. Деякі студенти відчувають себе незручно, бо вважають, що пацієнти будуть почувати себе приниженими, якщо їм доведеться вдаватися до співбесіди зі студентом. Дехто може настільки незручно почуватися в комунікації з сумними пацієнтами, що додатково передавати пацієнтам власне занепокоєння . Це насамперед обумовлено потужною соціальною роллю лікаря в суспільстві, до якої студенти-медики молодших курсів не готові як з точки зору професійної компетентності, так і особистічної психологічної зрілості. Саме тому на початках виникає безліч запитань щодо особливостей професійної медичної комунікації, які студенти задають собі і своїм викладачам, коли вони починають навчання комунікативним навичкам лікаря.

Студенти повинні починати вчитися, як реагувати та спілкуватися таким чином, щоб це було корисним і сприятливим для пацієнтів, опановувати стратегії опрацювання складних комунікативних ситуацій.

У статті представлені відповіді на найбільш поширені запитання, що викликають занепокоєння у студентів з приводу спілкування з пацієнтами, проілюстровані прикладами різних ситуацій спілкування. Описано особливості комунікації з пацієнтом в різних ситуаціях: при знайомстві, на початку обстеження, у випадках, якщо пацієнт задає запитання щодо діагнозу, перебігу хвороби та лікування, під час спілкування страждає від болю або емоційного стресу, починає плакати або проявляти незадоволення, відмовляється від подальшого клінічного інтерв’ю, повідомляє про медичну інформацію, думки, переживання та скарги, якими не ділився з лікарями.